Позначка: люди

Віра є!

І прізвище її Мусаелян.

Я без остановки читаю новости
Я не знаю, как бороться со злом.
Ты мне скидываешь аудио,
Как моя страна бомбит твой дом.
Я делаю дела, я влюбляюсь в мальчика,
Я пытаюсь сделать это хоть немного значимым.
Я читаю новости, я не знаю, как быть.
Прости меня.
Если можно простить.

Я без остановки включаю музыку,
Я не знаю, как бороться со злом.
И от взрыва каждой улицы
Я сгораю болью и стыдом.
Я делаю дела, я прощаюсь с мальчиком,
Я пытаюсь сделать это хоть немного значимым;
Я включаю музыку, и каждый танцует.
Я так защищаюсь, когда тебя — атакуют.

Коли слухаєш, не в останню чергу через голос, складається враження “гм…саме так і саме це мала співати земфіра, якщо б їй було не по..

Загалом, АлоеВєра – той колектив, котрий показав, що, часом, у дівчат більше яєць, ніж у всяких алєксандров красовіцкіх, темов булатових, та інших…і колектив виступає зараз по всьому світу, і до нього приходять на концерти, і він записує альбом. І…йому не соромно кожну ніч лягати спати, через те що його позиція не “нувижєпанімаєтєнувидолжнипонять”.

Цікаво, що гоніння колективу почались ще задовго до цього альбому. Є певне відчуття, що ти чогось не знаєш чи не помічаєш, а насправді списки “хароших музикантов” були вже давно. Виходячи з позиції кожного окремого виконавця. Енівей, окрім Нервів, це, мабуть, другий виконавець, за котрого мені не соромно, що я відносно недавно почав його слухати.

Емпатичність

Можу не дати чіткої відповіді, чи я за когось переживаю. Так, щоб дійсно переживати. Але ця смерть дає мені відповідь на це питання. Не хочеться вірити, що людини більше немає. Бо ж дійсно вважав цих людей частиною родини. Своєї родини. І це дійсно важко. Не настільки, щоб плакати, але настільки, щоб розуміти, що поки не стане тебе самого – таких втрат буде багато. І кожна буде боліти все більше, бо будуть уходити ті, коли ти знав найдовший період свого життя.

Я вдячний за поздоровлення. Вдячний за дитинство. Часом люди не можуть знати, яку частину вони відіграють у твоєму житті. І ти сам про це не замислюєшся. Лишень коли їх не стає, порожнеча в серці дає про себе знати.

Коли замовляв аптечку, задав собі цілком логічне життя – чи варті ті 5700 чиєгось життя? Не з точки зору жадібності. Навпаки. Це копійки, якщо ця сума зможе врятувати чиєсь життя. Його чи ще когось. Ти знаєш людину, ти знаєш для кого саме воно береться. І останнє про що ти думаєш – це гроші. Коли ми допомагали їй – грошей не було, взяли з кредитки. Бо було розуміння, що завтра, коли будуть гроші, вони вже можуть бути не потрібні. В цілому, майже так і сталося. І це не важливо. Для мене важливіший той факт, що перед тим як піти з життя – людина знала, що я вдячний. Вдячний за все, що було зроблено для мене в житті.

Був час в дитинстві, коли я хоті все зберегти. Коли кожна річ була частиною пам’яті. Потім був час, коли я хотів створити таку собі Вікі, в котрій велись спогади з мого життя, по ситуаціях і людях. Щоб нічого не забути. Тягар від людей і відчуттів, що я несу з собою, часом дуже важкий. І просто від спогадів болить десь всередині. Олексій колись казав, що я не цікавився станом здоров’я його батька при житті. Але я завжди зберігаю той емоційний біль від розуміння, що ти знаєш, як воно, втрачати батька. І як хтось ставить десь у церкві свічки за чиїсь душі, так є дні, коли я згадую тих, кого вже зі мною нема. Всіх людей. Всіх котів. Тварин загалом. Ліську, Печеньку…особистий Graveyard Keeper, в котрому поховані всі, кого ти знав…всі не можуть жити вічно, як і неможливо завжди носити в собі цей біль. Але саме в той день, коли я захочу забути про цей біль – я перестану існувати. Бо немає такої людини як я без тої клятої емпатії, до всіх, кого я знав…

Угода з дияволом

Мені написали листа. А коли мені пишуть листа, я, замість того, щоб відповідати на нього, йду скаржитись на нього у Нотс. Шик…але добра звичка. Не хочу її міняти. Якщо чесно, я не знаю що саме відповісти і чи варто. І що саме варто відповісти. Одна з моїх половин каже “Русь…ти досягнув успіху у своїх починаннях знайомства з кимось – тобі не відповіли!”. Інша каже, що часом варто приймати хай і пустишки, але вірити в те, що вони допомагають.

Якщо скласти список, то в одній площині ситуація з Богданом і спроба вирішити його питання. В іншій ситуація з кредитом і розуміння, що його треба закрити. В третій площині я думаю про те, як живеться людині без матері. У четвертій – наскільки без проблем з митницею прийдуть ті щітки. У п’ятій про посилку, котру відправили не туди, у шостій про те, як відреагувати на ту посилку, що відправили діти. У сьомій розуміння, що мені важко без комфортної камери. У восьмій інші борги. Десь у дев’ятій все інше. А ще десь тут є сусідськи собачата, котрих треба підгодувати. Серед цього всього списку я не знаю, як на моє сприйняття світу вплине одна людина. Чи не вистачає мені спілкування і читання якихось життєвих історій? Мабуть, що так…Чи усвідомлюю я ціну, котру маю заплатити пізніше?..

Свого часу вірив, що вмію знайти рішення майже у всіх ситуаціях. І я гублюсь у подібних ситуаціях…

Де-жа-вю…

Це могло б бути добрим знаком,
Якщо б в серці була доброта
Втім, єдине, на що я натрапив
Твоїх знімків була пустота…

Дивно натрапити в іншому місці на чийсь профіль. Напів-закинутий. Задумався, що у роботах кожної людини ми бачимо або якусь фандомність – те, що нам подобається, або ж якусь близьку ідею. Мабуть, для мене назавжди лишиться загадкою, як настільки близька (здавалося б) людина може бути, в іншому сенсі, настільки пустою. І, мабуть, саме порожнечу я бачив у тих знімках. Загалом, мене зваблює порожнеча у багатьох іпостасях. І це, мабуть, одна з них. Мабуть моя особиста порожнеча милується тим, що в когось вона є більша. Чи інша…

Ти хотіла заповнити свою порожнечу кимось. Я хотів навчитись розумітись і жити з порожнечею.

Мені сумно, і одночасно, зрозуміло, чому саме ти мала бути тією людиною-крапкою.

Колись в мене був вірш. Ну…скоріш не вірш, думка…”Не было никого “до”, и не будет никого “после”. Вспомнишь ли ты мое имя, если мы окажемся возле?”. Так от, я думаю, що ми можемо скільки завгодно в комусь розчинятись, але це зовсім не означає, що вони зможуть хоча б згадати наше ім’я, коли ми будемо поруч. Бо ми для них ніхто. Мабуть, саме тому, цей пост закінчиться саме так…

От що я не люблю…

..це коли мені у іграх вказують, на якій мові грати. Серйозно…))

Є компроміси типу мови блогу. Вирішив – став вести українською і перевів переклав всі записи. Але не треба ніколи мені вказувати що робити…бо ж я то я…

Досвід

Здатність розуміти 20-річних не дає їм здатності розуміти тебе, адже відрізок між 20 та 30 – це досвід, який вони ще не прожили. Отже, ти можеш їх зрозуміти, але вони не здатні зрозуміти тебе. По суті своїй у цьому і криється загадка, чому так часто люди, які мають стосунки з тим, хто молодший, йдуть до тих, хто старший. До певної міри це і є відповідь на питання, як так вийшло, що Олег пішов до Елі від молодої дружини. З погляду відносин молодість має цінність як молодість. Нам вона цікава тим, що це молодість. У нас створюється відчуття, що чиясь молодість розбавить нашу, умовну, “старість”. Але згодом приходить розуміння, що вона настільки розбавлена, що в нас самих нинішніх нічого не залишається. І ми хочемо повернутися до себе. У себе. У світ, зрозумілий нам…

Тому, в певному сенсі, будь які відносини з різницею у віці, нерідко колись закінчуються. Точніше вони закінчуються частіше, ніж відносини без цієї явної різниці…

Люблю нетипову зовнішність…

От як цей чоловік, наприклад..

В кожній людині можна щось знайти. Побачити щось цікаве. Часом можна побачити щось нове, якщо спробувати забути її лице, і подивитись наче вперше. Чи багато людей, загалом, замислюються над тим, як виглядають зі сторони? Маю не увазі не зовнішній вигляд чи парфюм, а як їх хтось бачить чи уявляє…бо в кожного ж своє сприйняття інших.

Хтось малює фарбами на аркушах, я малюю фарбами на собі…часом цікавий досвід, часом смішний (хто відмивався від чорної гуаші – зрозуміє) 🙂