Позначка: люди

Чим люди дивніші тим думки димніші

В певних людях (не буду тицяти пальцем. Ото. Ото он ото. Ото про тих) є певна рандомна жорсткість. Типу ти до них нормально, але відчуваєш певний “холодок” (хотілось сказати холодець, але ніт). Одна частина тебе каже “люди бувають різні”. Інша каже “люди бувають реально прохолодні, як риса характеру”. Третя каже “тобі здалось, все не так, бо так бачиш і відчуваєш ти”.

Загалом, ти ніколи не знаєш, як воно є чи було насправді. І навіть спитав – ти не отримаєш відповіді. Тож нема чого питати.

Хтось каже що війна, люди стали дружніші, інші та й загалом. Я кажу – люди стали добрі – добріші, а говьоні – гівніше. Бо ж інакше не буває. Навіть коли навколо війна.

І от мені цікаво, а холодні люди стають холоднішими?..

Хотів почитати…

стрічку інсти у Толі Царьова. Зайшов на сторінку гурту. Прочитав коммент-відповідь гурту про:

“да никто вам ничего не обещал и не должен. Мы давали и даём вам музыку, которая вас поддерживала и поддерживает. Этого достаточно. Но мы вам ничего не должны, не обещали, и ничем не обязаны. Мы вас вообще не знаем и вероятно в глаза не видели. С какой стати вы решили, что посторонние люди вам что-то обещали? Валить все на левых людей, лично которые вам ничего не сделали, прикрываясь неким разочарованием – это слабость. Вы ничего не знаете про нас, про нашу жизнь ни до, ни сейчас. И не имеете никакого права давать оценку и судить. Вам просто нужно найти кого-то для обвинения и вы пошли легким путём.”

і от, з одного боку, розумієш що він правий. Типу – вони ж не підтримують війну, і все таке. Вони навіть концертів зараз не дуже дають, відмовились грати на стадіоні центрального спортивного клубу Армії (не виключаю, що через назву, загалом же це можно було написати як ЦСКА, бо ніхто з нас ніколи не знав того розшифрування). Але коли ти читаєш ці слова, то тобі перед очами летить все те лайно пропагандонів, котрі кажуть “єта нє ми, єта ви всьо сдлєлалі”. Тобто, тупо, по звичайному скажи “у нас сім’я. У нас діти. Їх треба якось годувати, і на жаль ми не можемо публічно виступати проти війни, висловлюючи таку позицію. Ми співчуваємо українському народу і нам прикро, що наша країна таке робить” – за таку фразу до вас навряд чи хто причепиться, але ти будеш бачити позицію колективу.

Загалом же ш, прикро не те, що такі люди публічно не виступають проти війни. Прикро те, що вони використовують формулювання, котрі як під копірку є формулюваннями з їх телевізору…щоб було зрозуміліше – приберіть з цитати слово “музыку”, і уявіть, що це промова якогось депутата…

Ps а ще смішніше, замініть “музыка” на “грєчка”. Депутат, все ж таки…

Особливості національної торгівлі

Торгівельний досвід важко з чимось порівняти. Це психологія на пару з купою інших наук (математики, як мінімум), за що мені, мабуть, і подобається цей напрямок. Часто я можу здаватись хамом, але це більше від розуміння, як воно все далі буде йти. Не зовсім доречне порівняння, але це як симпатична дівчина і кавалери, котрі намагаються до неї клеїтись. В більшості своїй дивлячись на людину, ти розумієш, чого від неї чекати. Є “тихоні”, котрі роблять замовлення нічого не питаючи. Є говорливі – хто все роспитає і…не купить. Чим більше питать задає людина – тим менше шансів, що вона у вас щось купить. Питання можуть бути по суті, чи відсторонені. От Сашку бісить, коли їй на акаунт прилітає “Здрастуйтє Олександро”. Ще більше коли “Здрастуйте Сашенька”. Ще більше, коли річ йде про якусь техніку, і людина наче шепче їй “Сашенька…позовітє сюда мужчіну. Мнє нужно уточніть то шо ви нєзнаєтє”. Тіко “Сашенька” ще років 8+ назад могла цілком повністю розібрати ноутбук і почистити його. Тож фз, хто більше “Сашенька”. Повернемось до теми.

Є люди, котрі торгуються і не беруть, є ті що не торгуються. Оцим крайнім я полюбляю робити знижки. На доставку чи просто. Бо мені приємно скинути пару сотень. От сьогодні дівчина написала за планшет, а я дивлюсь, а у неї прикольні роботи. От як варіант

Вона їх малює акриловими фарбами на склі і продає на ОЛХі. Кайф жеш? Кайф! Я їй і пропоную – я роблю знижку на планшет на 500 грн, а вона мені відправляє роботу (найдорожча в неї 300 грн). І їй приємно – що роботу продала, ще й знижку отримала. Стосовно робіт – коли на Девіанті я заходжу в чийсь профіль і бачу там знімки і малюнки – я частіше лайкну малюнки. Люди мають властивість дуже трепетно відноситись до відгуків на свої роботи. Якщо ти не вмієш малювати – ти хоча б можеш завжди морально підтримати тих, хто це вміє робити.

Часто знижки роблю, коли бачу що це саме потреба у людини. Чи то ноутбук якийсь для дитини, чи людина полюбляє Пентакси (камери, тобто) – і я знаю, наскільки це рідкі люди, хочеться якось їх підтримати. Отак і зараз. Дивлюсь на ціни на панелі соняшні у нас – 9500-12000 грн. За 100 Вт панельку. В Америці виторгував собі за 60 доларів. Ну ще доставка, ну хай 100 доларів. 3700 і 9500 різниця таки є. Якщо вдастся, може вичеплю пару-тройку і привезу. Зараз такі штуки у нас будуть актуальні. Мені копійка, а комусь можливість значно дешевше купити те, в чому може виникнути потреба…

Якось графічні планшети привозили. Я й порахував. Що близько 30 людей завдяки мені отримали можливість бюджетно (м’яко кажучи) малювати, і заробляти тим на життя, чи вдосконалювати свої навички. І тут просто приємно розуміти, що ти робиш комусь це доступним. В магазині такого плану графічний планшет коштував разів у 4-5 дорожче. А країна у нас, все ж таки, відносно бідна…

Я не дуже люблю людей, але мені цікаво спостерігати за їх реакцією в тих чи інших ситуаціях. Торгівля часто дозволяє відкрити щось нове в людях, чи цікаве. Чим більш дивніша категорія товарів, котрі продаєш, тим більш приємніші люди тобі трапляються. Мабуть, найцікавіші зустрічались коли ми продавали щось диковинне з комп’ютерних залізяк, бо такі штуки рідко кому були потрібні і, загалом, під якісь проекти. Інша категорія цікавих людей відносилась до часі, коли продавали щось з категорії 18+. В певному сенсі, люди пускають тебе в якусь одну з найпотаємніших частин свого життя. Була от молода парочка, котра приїжджала до нас на шикарному білому мотоциклі. Кілька разів щось брали, щось питали. Дивно, але приємно з такими диваками спілкуватись.

Коли ти дивишся на продавця в магазині (на касі, наприклад) – в тебе відчуття, що то якийсь робот сидить. Але повірте. В них світ значно ширший і більший за ваш. Бо досвід, який вони бачать і отримують кожен день – значно ширший за наш. І часом цей досвід досить цікавий, щоб його ігнорувати 🙂

Сором

В мене якось був цікавий досвід, коли я працював на виборах, тож почну саме з цього (це мала бути частина іншого тексту, але надто вже багато написав)

Хоча виборча робота від торгівлі далеко, втім було цікаво спостерігати за…самим собою, в першу чергу. Коли ти працюєш на виборах і проводиш соціальні опитування, твоя робота полягає в тому, щоб мати контакт з людьми. У 17-18 років для мене це було досить важко. Але ж робота є робота. Чим старше ти стаєш, тим більше певні фрази видають в тобі якогось збоченця, бо ж важко пояснити, що в звичайному житті ти б ніколи не наважився підійти до когось, а тут хлопці, дівчата, старі, молоді – тобі до всіх треба звертатись і щось питати. Ти маєш переступити через себе і почати діалог. В тебе дві руки, дві ноги, одна голова, але лише в той період часу і в тій ситуації я не бачив в собі якусь неповноцінність, коли вільно звертався до дівчат, бо ж…то ж моя робота, я ж нічого такого. Це було дивне відчуття і цікавий досвід, коли втома і потреба в грошах заставляють тебе забити на принципи і сором’язливість. Тай жіночка, з котрою працювали, була весела. То ж якось…як би сказати. Коротше та робота нагадала мені, коли в фільмах якийсь задрот заходить на модну тусу, і там перед ним відкривається якийсь нереальний світ. Для мене цим світом була та робота. ї

Коли ти сором’язлива людина, тобі треба якась причина, щоб переступити через цей сором. І якщо ти цього не зробиш, за тебе це ніхто робити не буде. Це як арахнофобу засунути руку в банку з павуками…і не накласти анчоусів в штані тільки з людьми 🙂

Військові рейки

Цікаво, що у своєму міні-світі, в мене є навіть свої “військові рейки”. Тільки вони дещо про інше.

Вчора Сашка сказала про те що зі світлом будуть проблеми – ок, забив на гроші взяли у розстрочку генератор. Як показує досвід з тим що їх вже немає – не дарма. Суть до того що тільки в Алло’шці на них була розстрочка. Сьодні Сашка каже, що завтра там щось будуть відключення, і кажуть економити – я вже бігаю пів ночі, згадую всі павербенки (ніт, ви не зрозуміли, навіть не покупні. Я сам собі роблю павербенки з акумуляторів що були в наявності), думаю які ще можу скласти. Благо свого часу (не знаю нащо, от чесно) замовив з китаю перетворювачі 12-5 Вольт для того, щоб з моїх павербенків можна було і 12 Вольт використовувати і 5 Вольт для зарядки телефонів. В свою чергу 12 Вольт то було для світлодіодної стрічки (я робив якось кольорову підсвітку для фото). Більш того, в нас навіть на кожному ровері (буквально, на всіх чотирьох) є перетворювач 36-12-5 Вольт для освітлення і зарядки телефону. На Сашкіному ровері можна підключити навантаження до 300 Вт, якщо не помиляюсь. Більш зрозуміло – десь сидячи в лісі я можу від батареї ровера заряджати ноутбук. Ну, або ж підключити проектор. Але мова не про те.

Одні павербенки заряджаю, інші роблю, курю інформацію стосовно автомобільних акумуляторів, роздумую наскільки воно треба (загалом, якщо думати у бік соняшної панелі, то треба, бо ж нею краще заряджати щось типу автомобільного АКБ). Вже можна подумати, що я готуюсь до ядерної війни – а ви не думайте, я вже давно готовий! (жартую). Якщо думати про те, що світла може не бути часом – немає сенсу з морозилки. А якщо так, то треба вирішити куди і у що переробити наявні запаси продуктів. У сусідів відносно нещодавно “смішна” історія була. Про те як робили запаси з м’яса, потім кілька днів не заходили у літню кухню, і…виявилось, що морозилка не працювала кілька днів. То я вам скажу, запашок навіть у нас стояв той ще…два дні ходив шукав, де і який котик іздох…

Вчора, коли наслухався Арестовичів і інших, сиджу такий і думаю “ну і дурень я…нащо я брав той генератор? Он жеш і противодронні пушки дають, і загалом ППОшки…” – сьогодні я задумався “ну ок. Дають. Три збили – одна долетіла. Звідки ти знаєш, куди саме воно долетить?”. Я хочу бути готовий тупо до всього. Це не паніка, це бажання створити максимально комфортні умови для себе і найближчого оточення. Типу я не впевнений, що у сусідів буде можливість дістати генератор – то хоча б зарядити павербанки, телефони, якийсь там аккумулятор автомобільний – буде можливість і від нашого. Якщо буде зовсім срака у тих хто у нас з Одеси – теж є варіант приютити, розмістити, теж будуть потрібні умови. В певному сенсі я думаю не за себе, я думаю за всіх. Щоб у нас було тепло, світло, вода, можливість приготувати гарячу їжу. Не знаю що буде, і розглядаю всі варіанти що можуть бути. Генератор ок – а не буде бензину? А його явно буде чи не вистачати, чи мало, чи дорого. З одного боку воно все лягає на мої плечі, з іншого…є багато людей, тих же сусідів з Одеси, в котрих нікого нема. У одних рідня в рашці, у інших (га-га), в Білорусі…з наступного місяця, мабуть, зніму оголошення з паркану про продаж будинку. Бо головною ціллю буде пережити зиму нам і тим кого знаємо. А там буде видно..

– Я лікуюсь…

  • Від чого ви лікуєтесь?
  • Від людей…

Не дивлячись на рід своєї діяльності (загалом, торгівля), навіть по роботі я намагаюсь триматись на відстані польоту кулі від людей, котрі в мене викликають незручності. От як сьогодні

Він: – заберу за 5500″ (річ коштує 6500)
Я: – торгу немає
Він: – давайте за 6000 по місцю без доставки

поки я мовчу, він встигає вже написати у вайбер по номеру з оголошення, подзвонити у вайбер, я його блокую у вайбері, далі він знову пише на сайті:

Він: – без торгу купити хочу де можна подивитись

я його ігнорую, бо знаю що такий приїде, покрутить, скаже “ну давайте ну хоч 200 грн скиньте. Ну я ж по місцю. Я ж забираю. Ми ж в Україні” (раніше, коли жили в Одесі, був аргумент “ми жє в Адєссє, ну как же бєз торга”. Одеса до війни то регіон під назвою “трішки рашки в Україні”)

він встигає створити ще один акк, написати “Доброго дня цікавить ноудбук ще продається?” (коли людина вважає, що річ називається ноуДбук, це мені показує рівень розвитку людини. В кращому випадку людина безграмотна, в гіршому бидлота якась)
====================================

Загалом, більшість людей викликає в мене відчуття незручності, коли ми починаємо або сперечатись, або просто розмовляти про речі, котрі я не сприймаю нормально (от як ті сусіди, в котрих дитини не стало, і було достатньо того що вони забивають худобу, щоб не дуже мати бажання з ними дружити, бо ж одна справа купити щось тваринного походження в магазині, а інше когось вбивати заради того). І тут, як кажуть, розвилка. Або я маю навчитись ігнорувати певні трігери, щоб позначати собі “всі люди не ідеальні, і я не ідеальний, і тому грець з ним”, або ж я маю ще більше ігнорувати людей як таких, тобто навіть не починати контакти щоб не з’являлись оці трігери.

Смішно, бо я бачу кожен раз купу моментів, де я б міг зайвий раз заробити, або обзавестись файними контактами з кимось, хто міг би бути корисний мені, але своє “я” ставиться вище тої користі котру можна отримати. Тож я залишаюсь собою і залишаюсь там, де я є, а не де міг бути…

======================================================

Ps смішно зараз дивитись на людей, котрі “тригерять” себе тим що “я не знаю на кого вчусь”, “я не знаю, ким я буду”. Кмон…в 17 років я теж не знав хто з мене буде і що з мене буде. Суть життя в тому, що воно само тебе направить по потрібній стежці. Чим далі тим більше почну вірити, що це все запрограмовано, ми живемо у Матриці (ні, не тій, що зробили вже “сестри”, а нормальній, без Джона Уіка у головній ролі, але з Нео), і все а-та-та-та-та…

Цікаво, що…

..дорослим чоловікам надурити жінок-однолітків важче, ніж тих, хто молодше, хоча б, років на 5. Також цікаво, що є вік, після котрого все змінюється. 30-35? Я б сказав, що скоріш 35-40.

Як приклад, сьогодні наткнувся на пост, де чоловік віком близько 25, повчав дівчину котрій близько 18. Він так само міг сказати дівчині, котрій 30-35, щоб вона “поспішала когось шукати”, бо “лишиться сама”.

Я ж просто процитую Кімнату Гретхен…”Самотність – це модно у цьому сезоні”

“Напевно, краще нам піти у свої світи…”

Чи є різниця між україномовними українцями і російськомовними? Ні…
Чи є різниця між українцями, як такими, і іншими людьми, котрі знаходяться “на орбіті” України? Так.

Ми можемо сратись між собою, і це типу норм. Норма суспільства, якщо вам так буде ясніше. А от коли ти срешся з кимось з іншої країни, навіть при тому, що він розуміє твої слова, а ти його – ви дуже різні. У вас різні погляди на світ. В певному сенсі, так, у вас різні світи. Заплутано? Ок. Поясню інакше.

Ти можеш десять раз розуміти (хоч віддалено) польську, білоруську, чеську, чи будь яку іншу мову країн, що поряд з Україною. Але розуміння мови не дає тобі розуміння людей. Ти можеш чути їх, але не відчувати. А слова без “відчуттів”, як любов без почуттів.

Здається зараз я більше зрозумів слова Арестовича відносно тих же білорусів. В дусі “ми не будемо друзями. Просто є країна, що є по сусідству. Є ми. Не воюємо – і вже добре”.

Ну і…

Друзі vs знайомі

Цікаво, наскільки ми (ми ж тут всі принципові?) сильно відрізняємо поняття “друг” і “знайомий”, настільки ж, фінально, нам без різниці, з ким ми перестаємо спілкуватись – з другом, чи знайомим.

Все до чого я прийшов – чим ближче ми прив’язуємо до себе людину (ок, прив’язуємось до неї) – тим більший шанс, що ми з нею будемо недовго. Найдовші контакти відбуваються з тими, з ким ми майже не спілкуємось…і хотів би сказати що це “загадковий світ”, але скоріш просто…хімія, фізика, і трішки віри в потойбіччя…

Полюбляю анімешку про Цільнометалевого Алхіміка…де двоє хлопців намагались оживити свою матір. І чогось їм не вистачало…якогось останнього інгредієнту. Думаю, що мова йшла про душу. Бо ж загалом, кожен з нас це просто ходячий холодильник, що складається з купи речовин…при правильній (чи не дуже) схемі, ці всі речовини взаємодіють, і от вам вже людина. Я готовий поставити під сумнів ідею, що є таке поняття, як “душа”, і перевести все у площину, що замість неї є “пам’ять”. Люди не пам’ятають, як прийшли в цей світ. Не пам’ятають, як вони зародились. Але якщо подивитись на котів і їх повадки (це дуже цікаво, насправді) – ти можеш побачити риси батьків у істоти, котра цих батьків не бачила. Тож, в певному сенсі, тварина передає іншій тварині всередині себе певну пам’ять, що відтворюється далі. Не дарма вважаються, що діти музикантів мають бути музикантами, а діти хірургів – хірургами. Бо це, знову ж таки, пам’ять. З цієї точки зору “Бог” (я не про релігію) є така собі Вікіпедія, котра має інформацію про кожного з нас.

Якщо піти далі, можна прийти до того, що зазвичай, люди з різними прізвищами відносились до різних регіонів проживання. От наше прізвисько відносить нас до недалекого, від нинішнього розташування, міста Броди. Наважусь припустити, що люди з певним прізвиськом несуть певну “генну інформацію”. Якщо такі люди роз’їхались по різних містах чи країнах, то є інформація, котру вони несуть в собі і собою. Як з вимиранням мамонтів ми втрачаємо певні сторінки історії чи розуміння всесвіту, так і коли люди з певним прізвиськом назавжди зникають – світ втрачає певну частину інформації.

————————————

Колись вважалось, що “в інтернеті є все”. Що “інтернет все пам’ятає”. Насправді, багато з того, що я знав, важко знайти в мережі. Навіть у площині технологій, втрачається певна “пам’ять”. Коли не стає людей, котрі пам’ятають про щось – ця інформація стає зайвою і вона зникає, бо нікому не потрібна. Повертаючись до попередньої теми – люди зникають з нашого кола, коли нам стає непотрібна та інформація, котру ми могли від них отримати. І тут вже неважливо, назвали ми людину “фруктом” чи “овочем”. Факт фактом…а фільм “Людина — швейцарський ніж” (я його не дивився) є таким собі прикладом, що навіть людина без душі (пам’яті?) може бути нам корисна. Тож я знову, намагаючись щось зрозуміти, трішки заплутав сам себе ще більше…нде…

Десь десять днів тому…

…Але повернемося до передісторії. Як кажуть – старі і діти ведуть себе однаково. З одного боку свою маман старою людиною ніколи не сприймав, але от сьогодні (раптово) дізнався що їй вже 66 років. Але, знову ж таки, мова не про те. Діти мають звичку казати про щось, коли справи зовсім кепські. От і маман в мене любить сказати про “я собі костюмчик купила” коли їй вже тиждень той костюмчик обіцяють відправити. Звісно ж вона вже сплатила за нього 399 грн. Звісно ж, яка різниця, що з нею продавщиця спілкувалась українською (повторюю кожен раз, що то не привід думати що це обов’язково порядка людина – давно ті часи вже пройшли коли україномовний=порядний, подивіться на мене, хоча б). Шахраї не мають мов…

Оплата була 30 вересня, сьогодні 11 жовтня, на відправку було 3-8 днів. І от почалось про “а то був вихідний”, “а то була тривога”. Коротше сто-п’ятсот причин, хоча по факту вони з одного міста (ха-ха, Одеси). Мені набридло. Пішов я розмовляти з тою продавщицею. Кажу “ок, верніть гроші”. Продавщицю, до речі, звуть “Авакян Зарік”, і весь такий я білий, пухнастий і не націоналіст, хочу спитати “якого біса ця вірменська срака робить в Україні?!”. Так от, “людина” не розуміє, що з нею розмовляє вже не моя маман, а я. А що я? А я людина, котра таких фруктів дуже полюбляє. Бо в блозі було кілька записів відносно цих створінь і того, як з ними слід робити. Розумними словами не домовитись, написав у Приват24. Там мене вислухали з 10 спроби, і сказали “ну ок…звертайтесь до поліції”. Так от, на випадок якщо в таку ситуацію потрапите – не обов’язково йти у відділок. Достатньо перейти на сайт Кіберполіції і зробити онлайн звернення, заповнивши форму. Що в результаті?

Поки нічого, бо тільки сьогодні було звернення. Але кіберполіція в Україні дуже вже полюбляє зараз шахраїв. Раніше з тим було легше. було достатньо звернутись у Приватбанк. Зараз трішки важче, але результат думаю що буде. В цілому, зараз (я маю на увазі не зараз, а останні років 5) всі служби працюють добре. Написав скаргу на “зниклого” на початку війни мера міста – мер знайшовся протягом тижня. Написав скаргу на Епіцентр і його терміни ремонту – повернули гроші за техніку. Поскаржився на те, що у нас проблеми з сиренами – теж відповіли. Щоправда, сам пару разів пересрав, коли на звичайній пошті на моє ім’я з рівненської адміністрації листи приходили, але ж, як там кажуть…”хто якщо нє ми?”. Отож бо…