Позначка: люди

I am alive..?

Цікаво, що мені не дуже по душі (зазвичай) цей жанр музики. Та й в цілому така манера виконання. Але, чомусь, серед інших, виділив саме цю композицію… Продовжувати читання I am alive..?

Зламані

Хотів було написати, що всі ми шукаємо одного – зламаних людей. А потім замислився над тим, що не доречно писати про себе у множині…гг.. Продовжувати читання Зламані

Надто релігійний запис

Цікаво, що люди бояться того, що в них вкрадуть тіло, в той час як мало хто думає про те, що страшніше, коли крадуть душу.. Продовжувати читання Надто релігійний запис

Відчуття ніяковості

Мабуть саме так я б назвав сьогоднішню історію.

З дитинства мене ставили у ступор моменти, коли мати, розмовляючи з моєю бабусею, казала “на слухавку, поговори з бабусею”. І…я губився. Тобто, я не знав що в неї спитати і яку важливість несе те, що я спитаю, якщо мене змушують це робити? Яка цінність для людини моїх питань, якщо я вимушено, без зацікавленості, щось питаю? І це відчуття по життю пішло далі.

На другому місці, після того, як мені казали поговорити з бабусею, стоїть…розмова з племінниками. Тобто, знову ж таки. Я гублюсь. Не знаю що спитати. Взагалі не знаю. І мені незручно мовчати з одного боку, і я не знаю що питати з іншого. Ці моменти викликають в мене крайнє відчуття ніяковості.

Раніше третє місце почесно займали всі люди, кого я знав (і ще не встиг знати) в Новгороді і, більш того, їх діти. Тобто…мене не було довгий час тут. І ось я. З’явився. Що я маю робити? Що говорити? Приділяти увагу? Яку і кому? Одна з причин, чому я не уявляв своєї поїздки до Новгорода, і з кожним роком ця снігова куля лише збільшувалась як збільшувалась кількість людей, котрих я ніколи не бачив. Питання військомату все полегшило. І моє вливання відбулось у дусі “ну…гірше, ніж було вчора – сьогодні/завтра вже не буде”. Бо ж вчора я по багнюці і полях їхав Фелтом додому. Бридке відчуття, якщо чесно. І я їм цього ніколи не пробачу. Але запис не про це.

Останнє, з того що спадає на думку, це телефоні розмови. Коли я комусь пишу текст, а мене перенабирають. А я не хочу розмовляти голосом. Хотів би – набрав би. А я не хочу. Бо мені то незручно. Легше прикинутись хворим чи ще щось, аби тільки не розмовляти. Навіть коли щось хтось хотів купити – легше не продати, ніж спілкуватись. Відповідати на питання, відповіді на які часто можеш не знати, бо навіть не розумієш про що саме питають. Це повсякденний стрес, і чим далі тим воно тільки ускладнюється. Оце саме сприйняття телефонних розмов з невідомими людьми…

Один з тутошніх племінників такий самий “соціофобушєк”. Його мати не розуміє, чого це так і чому йому легше з кимось спілкуватись в мережі, а не наживо. А я розумію.

В “зручних компаніях” ці всі моменти не дуже помітні, але загалом, це, мабуть, як дерево і його коріння. Чим ти відкритіший в зручній компанії, тим ти закритіший для всіх інших. Просто ніхто цього не бачить. Та й чи треба?..

Найцінніше

Коли закінчились мої другі відносини в житті, зловив себе на думці, що мені шкода. І шкода було не часу проведеного разом чи часу втраченого на те, що скінчилось. Мені було шкода спогадів. Що ця людина знала мого батька при житті. Що знала мене в певний період життя. Що я знав її сім’ю. Що був на похованні бабусі. Ці всі дрібниці складались у певний всесвіт, котрий в мене забрали поза моїм бажанням.

Зараз майже перша ночі. Я сиджу, збираю стіл. Котрий ми, фактично, робили самі – замовляли ніжки, стільницю. Сашка фарбувала ніжки, котрі я обрізав бо прийшли не по розміру. Вона покривала маслом з воском після того, як я зачистив поверхню інструментом з наждачкою, котрий зробив самотужки. Ці спогади тим цінніші, що вони відбувались з людиною, котра і зараз поруч. Спільні цілі=спільне майбутнє.

В певному сенсі, найцінніше, що в нас лишається після відносин з кимось – це спільні спогади. Тим дивніше, наскільки, для когось, вони не коштують зовсім нічого.

Що дивує мене? Що та людина не зрозуміла, під час останньої розмови, чому для мене вона “вмерла”. Якщо ми викреслюємо більшість спогадів про когось – фактично, ми стираємо спільний час. Тож…

Тож цінуйте тих, з кими у вас певні речі викликають певні спогади – саме цим ці люди найцінніші для нас 🙂

Цікава фраза..

“Залишатись людиною”. Думав написати про те, що одна з найважчих речей – це залишатись людиною, не дивлячись ні на що. Але що є таке “людина” в суті своїй?

Якщо взяти зріз людей, котрих я знав за життя, можна припустити, що відсотків на 80% люди складаються з поганих речей. Злість, заздрість. Бажання бути краще за інших. Не дивлячись на ті методі, котрі дозволять цього досягти. Загалом, виходить, що не так вже й важко “залишатись людиною”. Тож ця фраза сама по собі руйнує суть думки, котру ти хочеш донести. Інша справа таке слово, як “людяність”.

Цікаво, що у грі японської компанії From Software (Dark Souls) є така характеристика, як “людяність”, котра зменшується, коли персонаж вмирає. Тож, припустимо, за теорію, що “людяність” в класичному розумінні зменшується, коли “вмирає” частина нас, з тим що ми в чомусь розчаровуємось. І тоді фразу можна побудувати, як “одна з найважчих речей – не розгубити людяність”. В цьому вже більше сенсу, як на мене. Так от.

Кожен раз, роблячи щось, задаюсь питанням – що б я відчував, якби в тій чи іншій ситуації зробив якось так, а не інакше. Тобто, якби ту чи іншу річ зробив не я відносно когось, а хтось відносно мене. Як би мій світ змінився від того? І коли внутрішнє “я” залишається невдоволеним результатом – робиться так, як…”слід зробити”?..мабуть..

Вже писав якось про цитату пісні “НН”, де були слова про “..я ломаю свой легкий хлеб..” – що часом, мій рід діяльності, відчувається легким життям. Що іншим важче. Іншим більше треба виживати і проживати. І от “легкість” свого життя намагаюсь компенсувати тим, що в той чи інший час допомагаю комусь іншому. Нести їх “хрест”, якщо можна так сказати? Ні…то надто релігійно, як на мене. Легко даються рішення про “щось віддати”. Але питаю себе – чи то можна вважати доброю справою, і як би я те віддавав, коли розумів, що та чи інша річ коштує ту чи іншу суму грошей, котрих в мене небагато. Чи робив би я так само? Тобто, чи поступав би я так само, маючи середній заробіток у 7000-8000 грн? Чи намагався все продати?..

Кожна окрема ситуація і людина індивідуальні. Добрі чи погані справи кожної людини мають окрему цінність. Чи віддав би я останнє, знаючи, що це останнє? І так і ні. Мабуть.

Люди вірять, що роблячи добрі справи – вони попадуть у рай. Якщо погані – у пекло. По логіці, рай – це про можливість переродження, пекло – про вічні муки. Але чи сама ідея переродження не є мукою, за спостеріганням циклічності? Чи хотів би хтось кожні 50-70 років народжуватись і, вмираючи на одній війні, знову народжуватись, щоб вмерти на іншій? І так у замкнутому циклі…в певному сенсі то не про війну і те що зараз, а відчуття після фільму з Коліном Фареллом, котрий ми сьогодні додивились – “Після Янга”. Де показано життя андроїда у кількох сім’ях і його сприйняття цього всього протягом життя.

Поки хтось намагається змінити своє життя, я намагаюсь його зрозуміти…

Donations

З одного боку, зрозуміло, чому всі закликають “донатити на ЗСУ”. З іншого…все частіше відчуття, що ти живеш в якійсь військовій диктатурі, де гроші потрібно виділяти/донатити або на…бруківку, або на ЗСУ.

В широкому сенсі – ми воюємо, ми донатимо, ми обуваємо, вдягаємо, годуємо військових. І в цьому всьому все менше зрозумілим стає, що робить “держава” як така? Бо навіть оці закони про “заплати і виїжджай за кордон”. Вони для кого? Тих, в кого зарплатня 4000-5000? Бо для них ті 13000 грн, чи скільки там, то гроші відкладені за пів року. Ті, в кого є тих 13000 “без проблем” – зазвичай діти з багатих сімей чи діти депутатів. Котрім то “на цигарки” тих 13000. Тож давайте підпишемо закон, за яким багаті матимуть право заплатити 13000 і виїхати, а бідні будуть воювати. Бо ж…хтось же ш має?..

Чому не зробити так, що “право на виїзд” розраховується зі статків? Кількості машин? Будинків? Декларованих доходів? Чому виїзд за кордон для звичайного пересічного громадянина і для власника трьох авто складає одну й ту саму суму? Чи то так виглядає та демократія, про яку нам кажуть?..

Ми живемо в країні, де одна половина донатить останнє, а інша половина на своє “останнє” відпочиває. Але мова не про те.

Моя головна думка була в тому, що безліч соціально незастрахованих категорій громадян все так само потребують допомоги, лікування, підтримки. Хтось завтра помре, бо йому не зробили вчасно операцію. Хтось лишиться без даху над головою. Хтось ще щось…вони всі не є “ЗСУ”, але ми, чомусь, про них так завзято забуваємо, що навіть не помічаємо, як їх не стає.

Пам’ятайте про тих, хто поруч – вони також потребують допомоги. Часом фінансової, часом психологічної. Бо внутрішньо люди вигорять швидше, ніж закінчиться та війна.

Визнання

Стало цікаво, а скільки людей, загалом, не травмовані комплексом меншовартості, котрий виник через батьків? Мова, в першу чергу, про визнання, бо ж…

Люди діляться на два типи. Перший це ті, кого батьки підтримували у їх починаннях, всіляко намагались розвивати внутрішнє “я” дитини. Другі це ті, хто…хгм. У назві сама суть – “другі”. Ті, хто завжди гірші. Ті, хто “завжди робить не так”. Ті, хто…боже, ти можеш бути єдиною дитиною в сім’ї, але все одно будеш лишатись “другим”. Як в тому анекдоті – “..І на конкурсі мудаків ти б заняв лише друге місце, бо ти – мудак”.

В мене є такий ритуал. Коли треба заспокоїтись, кажеш собі “я хочу…” – і, як би парадоксально не було, частіше в мене звучить слово “грошей”. Не в плані меркантильності. Просто я розумію, що все чогось коштує, і якщо я вирішу комусь допомогти з чимось – гроші будуть тим, без чого, найчастіше, ніяк. Коли хворієш, навпаки, кажеш “здоров’я”. Зараз в мозку фраза була закінчена не “здоров’ям” і “грошима”, а словом “любові”. І тут мене тригернуло. Любові, чи визнання? В певному сенсі, тут це два слова про одне й те ж саме. Не отримуючи достатньо любові і нашого визнання від батьків, найчастіше ми шукаємо його в інших. Тицяємось в кожні двері, стукаємось в кожен камінь. Ми просто шукаємо того, що не отримали від тих, хто нам це мав дати.

Здається, що повноцінним життям живе лише та половина суспільства, в котрого в дитинстві програма не була порушена. Ми можемо скільки завгодно кидатись башмаками у “золоту молодь”, але, як я думаю, це не в останню чергу, бо в нас є внутрішнє відчуття, що…батьки їм дали більше. Ми кажемо “папочка подарував” чи типу того. Показуючи самі собі, що…в нас не було того “папочкі”. І не буде.

Я думаю, що в інших ми шукаємо любові і визнання. Але наша проблема в тому, що…звідки ми знаємо, як вона виглядає? Якщо ми її не отримали свого часу? Тож відчуття, що ми завжди шукаємо те, форму чого навіть не уявляємо.

Останнім часом (з початку війни?) помітив, що частіше шукаю порозуміння не з зовнішнім світом, а з внутрішнім “я”. Назвемо це “вирощую внутрішню дитину”. І це не про “в дитинстві я хотєла домік Барбі і ось я його сябє купіла”. Це про спробу зрозуміти себе. Відчути себе. Ігноруючи вплив ззовні, найти те, що є “Я”. В світі є багато речей, що можуть збити з цього шляху. Але, мабуть, тільки розуміння себе внутрішнього може дозволити бути щасливим. Без пошуків визнання ззовні.