Сашка сказала, що можна сказати, наче в мене є другий день народження, а за фактом…
Безліч людей, що згадали тебе коли ти майже зник. Це цінно. Чи скоріш безцінно. Чи хотів би я зникнути насправді? Головна проблема в тому, що зараз будь-які мої слова можуть бути, в прямому сенсі, використані проти мене. Бо тим, що я вижив, я обманув себе самого. Я питаю в себе – чому не дочекався вечора? Коли все було за планом і так як треба. Хоча собаки мене б здали і я це знаю. Навіть коли в обід я пішов за пагорб, наковтавшись таблеток, вони були поряд. Ті, хто був поруч, не дивлячись ні на що.
Чи судилося мені взагалі піти з життя в той день і саме так? Це вже риторичне питання. Пропорції відомі, тож за будь-яким бажанням я знаю що робити. Просто поки що не розумію нащо. Це актуально і у темі “нащо жити” і у “нащо вмирати”.
Треба знайти якийсь сенс. Бо без нього далі буде важко. Дуже важко…
“I’m screaming down your walls
Can you hear me at all?
Can you hear me at all?
‘Cause I’m crying out your pain
I’m trying hard to get through
I’ll be there when you fall
If you need me at all
I’ll be there to fix you
It could never be too late
To call me up and come my way
I would love to see your face
Don’t wait ’til tomorrow
We could take it back to when
We were young and were best friends
I will help you through this mess
Don’t wait ’til tomorrow..”