Випадковий факт

Мені завжди було легше з людьми, яких не сприймає суспільство, бо такі люди сприймали мене. Я сприймаю людей такими, якими вони є. Будь-якими. Окрім тих, хто робить насилля відносно інших. Їм в пеклі горіти, звісно. В свою чергу, це негласне правило розповсюджується і на мене – не треба вдягати маски. Ти просто той, хто є.

Тому “твої люди”, або “твоя людина” – завжди трапиться на твоєму шляху. Яким би довгим чи коротким він не був. Просто шукай не серед тих, хто не розуміє – а серед тих, хто на тій же хвилі.

Площини

Ми можемо сприймати будь-як близько будь-яку особу, але кожна особа існує в кількох площинах. Одна площина це наші розмови. Інша площина світосприйняття. Ще одна площина сім’я, що з одного, що з іншого боку. І таких площин є багато. В кожного з нас. І, тобто, ми сприймаємо людину близькою, але це відбувається в одній площині. Але ми сприймаємо це, наче це відбувається по всіх напрямках одночасно. Потім відбувається “щось не те”, і наше сприйняття змінюється. Воно змінюється відносно цієї самої однієї частини. Але внутрішньо ми сприймаємо це, як те що воно змінилось глобально і в цілому…

Між Вікнами

Я вмію/люблю знаходити якісь знаки (навіть там, де їх нема). Так і з цим метеликом. Він застряг між вікнами, хоча я думав що він сидить на зовнішньому вікні. Приблизно так само почуваюсь і я – наче застрягши між двох вікон. Одна половина тебе каже – ти самодостатній, тобі ніхто не потрібен. Інша каже – тобі потрібен хтось.

В загальному ж, ти просто продовжуєш сидіти між вікнами, чекаючи…якогось знаку? Не впевнений…

..the Cure 2.0

Взимку була в мене “робота на тему“. Це був знімок на пісню Yonaka – The Cure.

Тоді я написав, що творчість то є ліки, хоча, на скільки пам’ятаю, то все одно стосувалось людини. Зараз від зворотного – чи може бути людина ліками від когось чи чогось? Схиляюсь, що ні. Будь-яка людина то є, більше, хвороба. Просто ми закидаємо одні симптоми іншими. Вважаючи, що інші симптом менш шкідливі, ніж попередні.

Іноді найважче віднайти цілістність в собі. В своїй творчості. Думках. Бо ти є всесвіт. Вже сам по собі. Все інше дрібниці..

Ті кого любим найбільше, ранять не в серце, а глибше..

Нє, допис не про те. Звучало в колонках просто. Продовжувати читання Ті кого любим найбільше, ранять не в серце, а глибше..

Маніфест (розмови з Дар’єю)

“Істина в тому, що такі люди як ми з тобою – є самодостатніми. Факт. Що ми соціальнозалежні – це вже інша історія. Але ж ми і не плануємо “жити з цілим світом”. Тож об’єктивно. Що для таких як ми головне в іншій людині, яка має бути поруч?
1. Прийняття нас такими як є. З потребою у додатковому спілкуванні. Чи всі люди дадуть таку можливість? Ні.
2. Можливість ділитись чимось і бути почутими. На прикладі твого “співробітника” – він вже не пройшов цей тест. Виходячи з попередніх думок.
3. Теплість взаємовідносин. Ми готові давати тепло і хотіли б його отримувати. Не за “добре виконану команду” (як у собак), а просто. Бо в нас вбачають живу людину. Тож якщо людина сама по собі до тебе “тепло” не ставиться, чи не йде на контакт – це не про те, що проблема в тому. Просто або у вас немає конекту, або людина не сприймає тебе (читати пункт 2).
4. Спільний досуг. Важливий пункт. Бо без спільних справ взаємовідносин не існує. І це про те, що ви або кудись разом їздите і це подобається, або ж дивитесь/слухаєте/читаєте щось, про що потім можна поговорити.
5. Майбутнє. Взагалі це не про “наші” взаємовідносини, а взаємовідносини в цілому. Люди мають бачити спільне майбутнє. В спільному місці. В спільній реальності. Якщо люди в нашому віці не бачать спільного майбутнього – це означає, що в них вже закладені різні шляхи. Вони не зміняться з часом. Просто ще більше розійдуться. Тому вже на цьому етапі важливо ділитись і чути про те, як людина бачить себе років через 5-10, умовних.

Здавалося б, це все про “базове”, але ми нехтуємо приблизно 3 пунктами з 5 щоразу, і думаємо що проблема в нас. Але проблема не в нас, а в тому що просто ви різні люди. З різним уявленням/ставленням до життя.”

Про щастя серед людей високого духовного розвитку

“Як і раніше – думаю прямо протилежне. Тобто чим більш низьке бачення у людини, тим…легше їй живеться. Візуалізуючи просто уяви це як горизонт. Чим далі відкриваються тобі види – тим важчим ти бачиш свій шлях, бо там гори, каміння річки. Якщо ж ти “летиш низько” і бачиш тільки дорогу попереду якої дерева – тобі все здається легшим/простішим. Як приклад – я думаю, що самі сумні люди були б ті, хто знав про те як він помре. Наразі я до них відношусь, в тому сенсі що моє нинішнє бачення життя показує, що не від хвороби якоїсь. Був дивний час, дуже давно, коли хотілось взагалі захворіти чимось невиліковним, щоб мати “чіткі терміни”.

Але повертаючись до людей, які б знали як їх не стане в цілому – вони знали чим закінчиться, і постійно б про це думали. Так само і ми – постійно думаємо про те, “а що ж там ще трішки далі за горизонтом”, і розуміємо, що місцями ми все одно не дізнаємось всього. Тому…мабуть треба просто жити бажанням. Сьогоденням. Хочеш розвестись? Розводься! Ти завтра можеш знову одружитись, а може і з тією ж людиною, якщо ваші шляхи знову пересічуться, але в моменті, прям зараз – роби те, що бажаєш. Бо тільки так ти лишатимешся, хоч умовно, але щасливим. Коли робитимеш не те що маєш чи що від тебе очікують, а те що хочеш сам, всередині…

Зріз досвіду

От кидаєш людині посилання на Нотс, сам перечитуєш останній допис, і такий “гм…ну сексизм сексизмом жеш!”. І на подив так, він десь так і звучить. Це, мабуть, той самий випадок, коли, часом, я роблю дописи в Нотс видираючи щось з контексту. Контекст був в кількох дописах “до” в іншому блозі. Це є, як приклад роботи, в якій було трішки інформації про те, через що саме трапився цей самий попередній допис.

За останній час в моєму житті було кілька жінок, з однією з яких двічі відбулось спілкування (одне після відновлення), з другою це відбулось двічі. Але я бачу, що людина не змінюється. Не дивлячись на свій відносно юний вік, вона йде шляхом, котрий просто повторить шлях тієї особи, на яку і була зроблена “Choke Me”. Бо хоче відчувати кохання через біль. Тільки їй цей біль буде надихаючим, а для когось іншого він буде саме болем.

Взагалі я не погодуюсь з думкою, що є “енергетичні вампіри” і “ні”. Є дофіга різних варіацій на тему людей, які мають маніпулятивну поведінку, просто ти ніколи не знаєш, умовно, що “збуджує” клітини мозку людини. Я не дарма проводжу порівняння зі збудженням, бо так само як в сексуальному сенсі кожна людина збуджується від чогось свого – так само маніпулятивна людина отримує натхнення, користуючись тобою по-своєму. І повернулась вона, як я думаю, не через те, що щось лишилось. А через бажання знову відчути мій біль. Проблема в тому, що я змінив своє відношення до неї. І моя байдужість це все, що лишилось від тієї щирої закоханості в людину.

Я обіцяв що то будуть дві останні роботи по ній (насправді була одна), і так і лишу то, мабуть. І тааааак, я теж “фанат творчості на болі”, але, дякую, мені достатньо саморуйнування для цього, щоб не шукати його цілеспрямовано у взаємовідносинах з кимось.

Имя твое – болезнь для меня…

…и нет причин, чтоб просто увидеть тебя…

Згадався мені Капітонов, раптом, через мій же допис. І згадалась одна пісня… Продовжувати читання Имя твое – болезнь для меня…

З чистого аркуша

З серіалів, які мені припали до душі, був один про який я не розповідав. Я планую передивитись його, щоб відновити спогади і відчуття. Пам’ятаю, що мені подобалась музика в ньому. Дещо меланхолійна.

Здивувався, що два роки тому в мене був однойменний допис. Я думаю, що назва дописа відповідала теж назві цього серіалу. Загалом в ньому йдеться про чоловіка, котрий переїжджає в нове місто і планує почати все з початку. Раніше в нього були проблеми з алкоголем, тож він намагається відійти від минулого і йти далі. Але певні складнощі в житті повертають його до попереднього шляху, і від нього всі відвертаються.

Я намагаюсь жити життя, але іноді це дуже важко, бо всі твої плани і потуги руйнуються через реальність, яка просто не дає тобі випливти до берегу. І це не є зараз про спогади дворічної давнини. Тобто не думки про самогубство чи ще щось – просто часом приходить розуміння, як важко вивезти цей світ на своїх плечах. Я зараз далі від самогубства ніж будь коли, тим дивніше було дивитись той фільм днями, з розумінням що ти знаєш як воно, і тебе більше лякає не те що ти бачиш, а те що ти хочеш сказати “е ні…ти це не так робиш, дай покажу як…”.

Мені тоді не вдалось викреслити себе з цього світу, і мені стало цікаво як воно буде, якщо зробити все навпаки. Якщо спробувати його жити? Це життя, не дивлячись ні на що. Я не боюсь ТЦКшників чи блокпостів не тому, що я вірю в свій статус. Фактично, за цим статусом, я мертвий як військовий. Мені цікавіше інше – от схопили мене десь. Бусифікували. Що далі? З тими електронними реєстрами і іншим…де про тебе знають більше, ніж ти сам. Як я пройду ВЛК і де опинюсь? Це була б пригода, приблизно так я це відчуваю.

Мені дали шанс жити вільно, і я ним користуюсь. Іноді це важче, ніж хотілося б. Іноді незрозуміло. Але я пробую, як можу…