За часів, коли прогулянки рахувались не “фігасімипройшлі12тисячшагов”, а…
Вираховувались по мапі 2Гіс’у. Бо ж..які там в сраку крокоміри? Ніжки записували відстань краще, ніж пристрої…
Якби я доїхав до Одеси, то, мабуть, щоб спробувати відтворити цей маршрут. Типу “слабо?” 🙂
Прохання до тих, хто читає цей блог більше ніж 1-2 сторінку – відпишіть, я вам дам доступ, відредагуєте мої записи. Бо мене самого не вистачає, щоб себе самого перечитати і відредагувати. У вас (я бачу) більше часу, та й бажання це читати – гарна пропозиція 😀
Жартую, але мені дійсно не завжди цікаво занурюватись у думки, що були тут років 5 назад. Особливо 7-8 назад. Хоча…той період блог не вівся. Тим не менш, в голові кожен раз цокає лічильник…”8 років. Чи то другий, чи то третій клас був би вже…”
“Цей світ страшний, цей світ із війн
Земля страждань, ковток сумлінь
Цей світ не твій – ти зрозумій
Діра у серці, вітер віє…”
Мабуть так я сприймаю світ навколо через 8 років. Ще не повних, але ж…
Якщо так подумати, то мої, найбільш тригерні спогади відносно людей, мають свій музичний супровід. Наче як когось ховають, а позаду йде оркестр. Продовжувати читання Переbahroмування
Ні-ні-ні…пост не про фєтіші. Скоріш про сприйняття 🙂 Продовжувати читання Коли збуджує мозок, а не…
Часом є речі, котрі…
Речі, котрі віддаються лише відчаєм і болем. Згадками. Я не міг видалити той блог, тому що чомусь сайт не давав це зробити. Але шукав те, що потрібно було в іншому записі, і ось…
Я завжди знаю, де і як знайти цю людину. Більш того, навіть зараз я часом згадую її ім’я чи думки у розмовах. Є речі, котрі навіть через стільки часу важко викреслити з голови. Але в один день я поклявся собі, що ніколи не стану шукати ані спілкування з нею, ані можливості побачитись. Бо тільки той блог знає і пам’ятає, скільки болю і самознищення викликала в мені ця людина. Я сміявся з кожних Катерин, Кать, і інших людей з цим ім’ям, котрі зустрічались мені у житті. Бо ж, бо ж…бо не дивлячись на схоже ім’я, я не бачив в них десятої долі, що тоді бачив в тій людині. Колись я навіть поклявся, що все життя буду любити цю людину. Це одна з тих соромних речей, котрі я ніколи не вимовляв.
Це запис, в першу чергу, щоб не забути. Щоб кожен раз нагадувати собі – ні, не за людину. За той руйнівний вогонь, що випалив мене тоді.
Мені завжди дорікали. У других відносинах мені дорікали, що я “все ще кохаю…” людину з перших. У третіх, що я “все ще кохаю…” людину з других. Зараз в мене четверті відносини, і кожен наступний рік доводить мені, що не страшно пам’ятати, з ким ти був. Не страшно пам’ятати, які вони в тобі емоції викликали. Страшно не пам’ятати, що окрім цих емоцій, вони також згадуються тим болем, котрий вони нанесли свого часу. Тоді мені завжди здавалось, що я не знайду людину “краще”, а тепер я з нею живу.
Свого часу була історія, коли в далекому 2015 були певні складнощі і певні питання. Тоді поруч з небагатьох був Олексій. Тоді ж, якщо не помиляюсь, він дозволив інакше подивитись на відносини, сприйняття, і інші речі, і…зробити так, щоб я не допустив помилок. І в мене це у мозку чомусь сплило фразою “Олексій посміхається” (мабуть, тому що “Один глаз плаче, інший сміється”. Бгг). Це вислів, умовно, відносно того, що сталося не так, як збиралося. От і сьогодні “Олексій посміхається”.
Я пишу сюди багато особистих речей, що важливі для мене. Хай щось лишиться для себе. Без публікацій..
Ps нам потрібен мерч-монетка, де одне око сміється, інше плаче. Терміново. Тоді приймати рішення в житті було б значно легше..
Можу не дати чіткої відповіді, чи я за когось переживаю. Так, щоб дійсно переживати. Але ця смерть дає мені відповідь на це питання. Не хочеться вірити, що людини більше немає. Бо ж дійсно вважав цих людей частиною родини. Своєї родини. І це дійсно важко. Не настільки, щоб плакати, але настільки, щоб розуміти, що поки не стане тебе самого – таких втрат буде багато. І кожна буде боліти все більше, бо будуть уходити ті, коли ти знав найдовший період свого життя.
Я вдячний за поздоровлення. Вдячний за дитинство. Часом люди не можуть знати, яку частину вони відіграють у твоєму житті. І ти сам про це не замислюєшся. Лишень коли їх не стає, порожнеча в серці дає про себе знати.
Коли замовляв аптечку, задав собі цілком логічне життя – чи варті ті 5700 чиєгось життя? Не з точки зору жадібності. Навпаки. Це копійки, якщо ця сума зможе врятувати чиєсь життя. Його чи ще когось. Ти знаєш людину, ти знаєш для кого саме воно береться. І останнє про що ти думаєш – це гроші. Коли ми допомагали їй – грошей не було, взяли з кредитки. Бо було розуміння, що завтра, коли будуть гроші, вони вже можуть бути не потрібні. В цілому, майже так і сталося. І це не важливо. Для мене важливіший той факт, що перед тим як піти з життя – людина знала, що я вдячний. Вдячний за все, що було зроблено для мене в житті.
Був час в дитинстві, коли я хоті все зберегти. Коли кожна річ була частиною пам’яті. Потім був час, коли я хотів створити таку собі Вікі, в котрій велись спогади з мого життя, по ситуаціях і людях. Щоб нічого не забути. Тягар від людей і відчуттів, що я несу з собою, часом дуже важкий. І просто від спогадів болить десь всередині. Олексій колись казав, що я не цікавився станом здоров’я його батька при житті. Але я завжди зберігаю той емоційний біль від розуміння, що ти знаєш, як воно, втрачати батька. І як хтось ставить десь у церкві свічки за чиїсь душі, так є дні, коли я згадую тих, кого вже зі мною нема. Всіх людей. Всіх котів. Тварин загалом. Ліську, Печеньку…особистий Graveyard Keeper, в котрому поховані всі, кого ти знав…всі не можуть жити вічно, як і неможливо завжди носити в собі цей біль. Але саме в той день, коли я захочу забути про цей біль – я перестану існувати. Бо немає такої людини як я без тої клятої емпатії, до всіх, кого я знав…
Мені написали листа. А коли мені пишуть листа, я, замість того, щоб відповідати на нього, йду скаржитись на нього у Нотс. Шик…але добра звичка. Не хочу її міняти. Якщо чесно, я не знаю що саме відповісти і чи варто. І що саме варто відповісти. Одна з моїх половин каже “Русь…ти досягнув успіху у своїх починаннях знайомства з кимось – тобі не відповіли!”. Інша каже, що часом варто приймати хай і пустишки, але вірити в те, що вони допомагають.
Якщо скласти список, то в одній площині ситуація з Богданом і спроба вирішити його питання. В іншій ситуація з кредитом і розуміння, що його треба закрити. В третій площині я думаю про те, як живеться людині без матері. У четвертій – наскільки без проблем з митницею прийдуть ті щітки. У п’ятій про посилку, котру відправили не туди, у шостій про те, як відреагувати на ту посилку, що відправили діти. У сьомій розуміння, що мені важко без комфортної камери. У восьмій інші борги. Десь у дев’ятій все інше. А ще десь тут є сусідськи собачата, котрих треба підгодувати. Серед цього всього списку я не знаю, як на моє сприйняття світу вплине одна людина. Чи не вистачає мені спілкування і читання якихось життєвих історій? Мабуть, що так…Чи усвідомлюю я ціну, котру маю заплатити пізніше?..
Свого часу вірив, що вмію знайти рішення майже у всіх ситуаціях. І я гублюсь у подібних ситуаціях…
Це могло б бути добрим знаком,
Якщо б в серці була доброта
Втім, єдине, на що я натрапив
Твоїх знімків була пустота…
Дивно натрапити в іншому місці на чийсь профіль. Напів-закинутий. Задумався, що у роботах кожної людини ми бачимо або якусь фандомність – те, що нам подобається, або ж якусь близьку ідею. Мабуть, для мене назавжди лишиться загадкою, як настільки близька (здавалося б) людина може бути, в іншому сенсі, настільки пустою. І, мабуть, саме порожнечу я бачив у тих знімках. Загалом, мене зваблює порожнеча у багатьох іпостасях. І це, мабуть, одна з них. Мабуть моя особиста порожнеча милується тим, що в когось вона є більша. Чи інша…
Ти хотіла заповнити свою порожнечу кимось. Я хотів навчитись розумітись і жити з порожнечею.
Мені сумно, і одночасно, зрозуміло, чому саме ти мала бути тією людиною-крапкою.
Колись в мене був вірш. Ну…скоріш не вірш, думка…”Не было никого “до”, и не будет никого “после”. Вспомнишь ли ты мое имя, если мы окажемся возле?”. Так от, я думаю, що ми можемо скільки завгодно в комусь розчинятись, але це зовсім не означає, що вони зможуть хоча б згадати наше ім’я, коли ми будемо поруч. Бо ми для них ніхто. Мабуть, саме тому, цей пост закінчиться саме так…